Наші діти розмовляють між собою в товаристві і в родинах, листуються у Вконтакті та Facebook, годинами «зависають» на телефонах, але діагноз, поставлений нашим дітям блаженнішим Любомиром Гузаром, залишається актуальним: «Наші діти не вміють говорити». Про сутність цієї проблеми і можливі шляхи її подолання розмірковує член робочої групи з розроблення нового Держстандарту загальної середньої освіти Мирослава Товкало.
Більшість дітей не вміє:
- висловлювати свої думки, обґрунтовувати свою позицію і захищати її;
- слухати й залишатися при цьому толерантними та відкритими до критики (зрештою, це біда не тільки наших дітей, гляньмо на дискусії у Верховній Раді);
- презентувати себе, акцентуючи на своїх перевагах і чесно визнаючи свої недоліки;
- зрозуміти текст та його інтерпретувати, хоч заміри з техніки читання (кількість слів за хвилину) були щорічним майже фізкультурним нормативом на уроках читання.
Причини перелічених тут «невмінь» зовсім не в упослідженості наших дітей і не у браку майстерності наших педагогів, а в тому, що структура навчальних програм закладена у 1970-х і зосереджена на підходах, що давно вийшли з ужитку в розвинутих країнах світу.
Складається враження, що наші шкільні програми націлені на підготовку філологів, для яких суть життя – робити фонетичний аналіз слова, чітко визначати підрядні умови і мети, підкреслювати непрямий додаток у реченні і визначати художні засоби тексту.
І через цей «формалізм» у вчителя не знаходиться часу на розвиток життєвих умінь учнів – усно і письмово висловлювати свої погляди на світ, що навколо, і той, що всередині (почуття, переживання, смаки), переконувати, аргументувати, любити читати й одержувати від цього користь та насолоду.
Перелічені тут життєві вміння критично важливі для кожної людини, незалежно від того, чи стане вона підприємцем, юристом, хіміком, фермером, чи прийде вчителем української мови до школи.
Ці вміння окреслені у національних курикулумах/програмах/стандартах багатьох розвинутих освітніх систем як загальні очікувані результати предмету «Мова» (англійська, польська, литовська, латвійська, німецька тощо).
І саме реалізацію цих очікуваних результатів передбачає компетентнісний підхід, який стає суттю трансформації змісту освіти в Україні.
Щоб їздити на велосипеді, потрібно сісти на нього
Компетентнісний підхід – це зміщення акцентів від знань, які швидко забуваються, до потрібних вмінь, які залишаються надовго, та до ціннісних орієнтирів, якостей, готовності до застосування вмінь та до відваги.
Зосередження уваги на формуванні потрібних життєвих умінь зовсім не означає, що на знання не звертають уваги. Вони теж потрібні, але тут важить шлях, як до них прийти.
Можна попросити учнів вивчити спочатку два параграфи про деталі велосипеда та про його різновиди/марки, витративши на це левову частку навчального часу, а на практику їзди відвести мізер, пообіцявши, що в дорослому житті вони обов’язково цього навчаться (за цією схемою працюють наші програми).
А можна почати від їзди на велосипеді, розуміючи, що вміння найкраще розвивати в діяльності. Щоправда, будь-яка діяльність означатиме можливість помилятися і відповідне ставлення до цих помилок.
У процесі такого навчання буде розвиватися не тільки вміння їздити на велосипеді, а й правильно падати та оптимістично дивитися на світ, що теж дуже важливо. Після падіння дітям обов’язково доведеться прикрутити якусь гайку (і саме тоді доречними стануть параграфи про будову велосипеда), або ж виникне бажання придбати кращий велосипед (тоді час на поглиблення знань про марки велосипедів).
Таке «проблемне навчання» – не фантазія жменьки педагогів. Наприклад, саме так працює програма з комп’ютерних наук Українського католицького університету. Від перших днів студенти вчаться складати програми та ігри й паралельно здобувають знання, які їм потрібні для цього.
У багатьох інших університетах студенти торують шляхом, що вважається традиційним, але позбавленим здорового глузду. Після кількарічного фарширування знаннями студентів допускають до практики (щоправда, творчий і працьовитий студент цю практику здобуває поза вишем, знаходячи підробіток і маючи тверде переконання, що навчальні програми відстали щонайменше на років 20).
Навчання, що відштовхується від конкретних умінь і потреб, можна застосувати не тільки у вищій школі і не лише в природничих чи математичних дисциплінах, а й у гуманітарних.
Його перевага – у мотивації та глибшому залученні учнів до освітнього процесу, можливості бачити життєву місію кожного шкільного предмету.
А допоки навчання буде полягати в тому, щоб «правильно поставити розділові знаки», а не захистити свою позицію чи вигідно презентувати себе на інтерв’ю, школа здаватиметься зайвою в житті учня.
Для чого потрібне інтегрування предметів
Не тільки функціональні і прагматичні речі мають знайти відображення у навчальних програмах з української мови.
Важливо сформувати цілісну картину світу. Для учнів в Україні це завдання особливо важке.
Передусім тому, що наша школа – рекордсменка за кількістю предметів (їх понад 20). І кожен предмет – це окрема держава зі своїми законами, межами, ролями й вимогами:
- «українська мова» – тут правильно ставимо коми і пишемо е/и в корені;
- «українська література» – тут можна трохи забути про коми, принаймні в робочих зошитах, головне скласти план твору і підкреслити епітети;
- «зарубіжна література» – тут можна цілком розслабитися з комами, важливе переказування сюжету.
А якщо до переліку з цих трьох предметів додати ще зо 20 інших, то можна забути не тільки про цілісну картину світу, а й про самооцінку дитини.
Щоб цього не сталося, потрібно інтегрувати предмети, які виконують ті самі «життєві» завдання, наприклад, українську мову і літератури (українську та зарубіжну). Таке об’єднання допоможе навчити дитину висловлювати свої думки, враження, почуття і ставлення (усно та письмово), використовуючи тексти як основу до опанування мови. Від цього виграє і мова, і література, а передусім учень.
Вивчення мови в основній/базовій школі за розділами мовознавства закономірне і системне тільки для самих мовознавців, але не для дітей, які живуть в інших системах.
Зокрема, діти потребують реагування на мовні проблеми – вони щоденно чують незрозумілі слова з телебачення або ж читають їх у шкільних підручниках, стикаються з рекламними текстами, які рясніють помилками, хочуть освідчитися в коханні, написавши записку однокласниці чи однокласникові, або порозмовляти про останню книжку про Гаррі Поттера, бо про це усі говорять.
До речі, про Гаррі Поттера. Цей твір у чудовому перекладі Віктора Морозова стане гарним матеріалом до вивчення української мови. Може, не таким питомо українським, як "Чорний Ворон" Василя Шкляра, але, погодьтеся, значно кращим, ніж штучно препаровані речення тренувальних вправ з наших підручників.
«…Варчилось… Хлив'язкі тхурки
Викрули, свербчись навкрузі,
Жасумновілі худоки
Гривіли зехряки в чузі…»
Це уривок із «Аліси в Задзеркаллі» Льюїса Керола. Чудовий текст для демонстрації парадоксів вивчення мови за нашими програмами. Текст, де можна визначити підмет, присудок, другорядні члени речення, знайти іменник, прикметник чи дієслово, але це не той текст, який спонукатиме дитину до рефлексії та аргументації.
Література в інтеграції з мовою стає предметом, у рамках якого школярі не будуть «проходити» твори зі скаженою швидкістю «біжи, учню, біжи», а на прикладі кількох текстів спробують віднайти своє розуміння і сформулювати своє ставлення до прочитаного.
Такий компетентнісний аспект вивчення літератури не підготує цілий клас літературознавців, але виховає свідомих читачів, які вмітимуть критично мислити і матимуть добрий літературний смак.
Чому без розвантаження інтеграція не запрацює
В інтегрованому курсі «українська мова» важливо виокремити «ядро знань» (так званий канон), який буде вужчим, аніж у наших чинних програмах (на формування умінь потрібно більше часу, ніж на відтворення сюжетних ліній).
Що увійде в «ядро» знань – питання широкої дискусії різних цільових груп в освіті. Однак важливо, що перелік творів має суттєво скоротитися, а підходи до подання творів – змінитися.
У польських гімназіях діти вивчають 16 творів за три роки гімназії (це 7-9 класи, відповідник нашої основної школи).
З них тільки 5 творів – обов’язкові для поглибленого аналізу. Решта переліку творів формується за тематичним принципом (наприклад, тема «Мандри», «Кохання», «Батьківщина» тощо), жанровим (історичний роман чи детектив), біографічним (твір письменника оригінальний і перекладний).
Пропорції подання рідної і іноземної літератури коливається приблизно так: 70% рідної літератури – 30% іноземної в перекладі польською.
Цікаво, що у розвинутих освітніх системах давно забули про історичний/діахронний підхід до вивчення літературних текстів у середній/основній школі. Про нього згадують тільки у старшій школі.
Вивчення текстів в історичній послідовності від давньої і до сучасної літератури призводить тільки до одного результату: наші учні 5-9 класів втрачають любов до читання, яку так дбайливо закладали в родинах читанням казок.
Перелік творів для базової/основної школи – це політика малих кроків з національних Програм читання, де основне завдання сформульовано дуже чітко: тексти мають спонукати учнів більше читати і робити це із задоволенням і з користю.
Системне подання літератури, як і мови, наприклад, вивчення текстів за історичним принципом чи розділів мовознавства розпочинається у старшій профільній школі, куди приходить вмотивований учень, що бачить свою життєву і навчальну траєкторію.
Чому «мова + література» у 5-9 класах – це добре
Відразу ж заспокою вчителів: інтеграція предметів «українська мова», «українська література» і «зарубіжна література» не передбачатиме скорочення кількості годин.
Інтегрований предмет «українська мова» охопить ті самі години, що й ці три предмети. Тому вчитель здобуде цінний ресурс – 2-3 години на вивчення мови. Змінитися мають підходи та методи!
Потрібно реалізувати важливу місію – на основі літературних текстів, і не тільки літературних, написаних/перекладених українською мовою, розвинути в учня вміння висловлювати свою думку українською мовою і обґрунтовувати її (усно чи письмово). Без такого вміння складно вважати себе успішною людиною в різних сферах.
Без пропонованої інтеграції учителеві буде складно застосовувати інноваційні методи компетентнісного підходу. За 45 хвилин годі сподіватися, щоби учні реалізували навчальний проект із дослідження вивісок у місті, експромтом інсценізували літературний твір (найкращий метод для глибокого аналізу тексту та розвитку вміння публічного виступу), відвідали театр, бібліотеку чи музей.
Учитель відповідно до потреб класу і потенціалу громади, власних уподобань зможе вивчати «суто мовні» і «суто літературні» теми, однак це буде радше винятком, аніж правилом.
До впровадження предмету «українська мова» в основну/базову школу залишається достатньо часу (2022 рік), щоб належно перепідготувати фахівців з мови та двох літератур.
Також є час для апробації нових пілотних програм, які мають з’явитися у 2018-19 роках.
У старшій профільній школі для учнів, які обрали гуманітарний профіль, будуть окремі предмети «українська мова», «українська література» та, наприклад, «іноземна література ХХ ст.».
Зате для учнів, що обрали поглиблене вивчення математики чи природничих дисциплін, інтегрований курс «українська мова» забезпечить мовну освіту, потрібну кожному.
Інтеграцію як один із інструментів розвитку мовної компетентності застосовують не тільки у Великій Британії, Канаді, Фінляндії, Норвегії, Австралії тощо, а й у тих країнах, де мова перебуває під загрозою асиміляції. Тому країни Прибалтики, які мали схожий перелік предметів у радянські і пострадянські часи, перейшли на інтегрований предмет «мова» для захисту власного мовного середовища.
В Україні ж у деяких регіонах маємо парадоксальні ситуації. Коли на уроках української мови діти мовчки, тобто ніби українською мовою, «відробляють» тренувальні вправи чи проходять тести впродовж 45 хвилин, а розмовляють уже на перервах російською.
Коли на уроках зарубіжної літератури діти читають твори російською (бо вони зазвичай є в бібліотеці) і часто, теж російською, їх аналізують (про це мені розповіла учениця однієї із харківських шкіл).
Тому ідея впровадження такого інтегрованого предмету, як «українська мова», у наші школи, що сьогодні обросла чутками, «страшилками» і закликами до того, щоб вставати на захист рідної мови, – насправді виправданий і очікуваний крок, випробуваний у світі, для того, щоб наші діти нарешті заговорили.., і бажано українською, а ще хоча б однією іноземною.
Мирослава Товкало, член робочої групи з розроблення нового Держстандарту загальної середньої освіти («Нова українська школа»), Українська правда. Життя
